Підготувала Самайчук В.Л., вчитель історії та правознавства
Тема: Реформаційні рухи в Європі
Мета: з’ясувати причини, хід та наслідки Реформації
в Німеччині; розкрити основні напрями Реформації в Німеччині; розвивати вміння
аналізувати історичну інформацію крізь призму технологій розвитку критичного
мислення; виховувати толерантне ставлення до
будь-якої релігії та повагу до думок інших.
План
1.Причини
та передумови реформації.
2.Початок
Реформації в Німеччині.
3.Селянська
війна і Томас Мюнцер.
4.Поширення
Реформації в країнах Європи.
5.Підсумки
Реформації.
6.Вплив
Реформації на Україну.
Учитель. Дехто з учених вважає, що
вся сучасна західна цивілізація розпочалася з цієї події. "Удар блискавки в бочку з порохом" – так
називали її сучасники і нащадки. Сьогодні ми дізнаємось, хто і за що отримав
таку оцінку.
А главное
– в церквях идет
Продажа индульгенций бойко.
Вот это и есть овечья дойка!
Толпа церковников жадна.
Реформація -
слово, що перекладається з латинської як "перебудова", стало символом
цілої епохи в історії Європи. Це був період, коли відбувалася боротьба за
переосмислення ролі Католицької церкви в суспільстві. Реформація розпочалася в
Німеччині і була викликана кризовим станом Католицької церкви.
Ідейною
передумовою реформаційного руху стали ідеали гуманізму. Релігія, вважав Еразм
Роттердамський, повинна набути форми безпосереднього і відвертого діалогу між
Богом і людиною. Церковні служби повинні здійснюватися народною мовою, що
зробить їх доступними і зрозумілими.
Започаткував
Реформацію виступ професора Віттенберзького університету Мартіна Лютера проти
Католицької церкви у 1517 р. Обурений кризою церкви, критикуючи розкіш Риму,
він був вимушений визначити нові відносини між людиною і Богом, створюючи,
таким чином, нову релігію.
Реформація у
Німеччині розпочалася як рух поміркованих суспільних верств, натхненних
гуманістичними ідеалами, спрямований проти Католицької церкви.
Діяльність інформаційного
агентства:
Повідомлення 1. 2.Початок Реформації в
Німеччині.
У Німеччині, яка на початок XVI століття все ще залишалася політично роздробленою, невдоволення церквою
поділяли практично всі стани: селян розоряла церковна десятина і посмертні побори, продукція ремісників не могла конкурувати з
продукцією монастирів, яка не оподатковувалася, церква розширювала свої
земельні володіння в містах, погрожуючи перетворити городян у довічних
боржників[7]. Все це, а також величезні
суми грошей, які Ватикан вивозив з Німеччини[8], і моральний занепад
духовенства, послужило приводом до виступу Мартіна Лютера, який 31 жовтня1517 прибив до дверей Віттенберзької Замкової церкви свої «95 тез». У них доктор
богослов'я виступав проти продажу індульгенцій і влади Папи над відпущенням гріхів. У своєму вченні він
проголошував, що церква і духовенство не є посередником між людиною і Богом. Він оголосив помилковими
претензії папської церкви на те, що вона може давати людям за допомогою таїнства«відпущення гріхів» «порятунок душі» шляхом особливих повноважень від Бога, якими вона
нібито наділена. Основне положення, яке висунув Лютер, наголошувало, що людина
досягає «спасіння душі» (або «виправдання») не через церкву та її обряди, а за
допомогою віри, дарованої їй безпосередньо Богом[9].
Також Лютер спростував авторитет Святого Переказу, тобто постанов церкви і папських декретів, відводячи роль єдиного джерела
релігійної істини Святому Письму[9].
Папство спочатку не виявило особливої занепокоєності його виступом. Сутички
між різними чернечими орденами не були рідкісним явищем, а отже й цього разу Папа вважав це
«чернечою сваркою». Однак Лютер, заручившись підтримкою Фрідріха, курфюрста Саксонського, не поступався надісланим папським емісарам, у той же час зобов'язуючись
не поширювати свої ідеї за умови, що мовчання будуть зберігати і його
противники[10].
Однак події на Лейпцизькому диспуті змусили його
перервати мовчання. Висловивши підтримку Яну Гусу і недовіру
церковному собору, що засудив його, Лютер прирік себе на прокляття і розрив
відносин з церквою. Наступним кроком було те, на що до цього практично ніхто не
наважувався: 10 грудня 1520 року на очах великого натовпу громадян Лютер спалив
Папську буллу, в якій засуджувалися його погляди. Тут у справу втрутилася світська
влада. Новообраний імператор Священної Римської
імперії Карл V викликав Лютера на імперський сейм у Вормсі з метою переконати
його відмовитися від своїх поглядів. Це нагадувало події сторічної давнини,
коли подібну спробу зробив Імператор Сигізмунд відносно
Гуса. Лютеру дали два дні, щоб відповісти на питання про те, чи готовий він
відмовитися від своїх переконань. Наприкінці другого дня Лютер, стоячи перед
імператором, оточеним верховними світськими і духовними правителями Німеччини,
відповів: «На тому стою. Не можу інакше. Хай допоможе мені Бог». Шляху
назад більше не було. Згідно з Вормським едиктом, Лютер був оголошений поза законом на території Священної Римської
імперії.
Після Вормського едикту почалися перші репресії проти прихильників Лютера. Так, папський легатДжіроламо Алеандер, який і сприяв прийняттю імператором цього рішення,
після сейму попрямував до Нідерландів, де за його намовою спалили двох ченців, які стали першими мучениками
Реформації.
Фрідріх Мудрий вирішив не залишати свого професора без
захисту. Для цього група людей курфюрста по дорозі з Вормса викрала Лютера,
причому сам Фрідріх не знав, де перебуває Лютер, щоб не брехати, якщо
імператор Карл V його запитає про це[11]. Лютера помістили у
віддалений замок Вартбург, де про його перебування знав тільки секретар курфюрста Георг Спалатін. У Вартбурзі Лютер зайнявся перекладом спершу Нового Завіту, а потім і всієї Біблії німецькою мовою.
Разом з цим у Німеччині виступ Лютера на Вормському рейхстазі сколихнув широкі народні маси, які виходячи зі своїх станових
інтересів по-різному трактували вчення Лютера.
За відсутності Мартіна, в місті Віттенберг розгорнувся бюргерський рух, на чолі якого стали Андреас Карлштадт і
Габріель Цвіллінг. Учасники цього руху вимагали негайних радикальних
перетворень, зокрема засуджували католицькі меси, схвалювали ліквідацію чернечих обітниць і вихід ченців з монастирів[12], часто при цьому
висловлюючи своє невдоволення у формі погромів католицьких храмів. На противагу
«тілесному заколоту» Цвіллінга і Карлштадта, Лютер запропонував ідею «духовного
заколоту» (мирного шляху Реформації), яка не отримала широкої підтримки серед
населення[12].
Протягом цього часу у Лютера були вагомі підстави сподіватися
на втілення своєї ідеї «духовного заколоту»: імперське правління всупереч
папській буллі 1520 року і Вормському едикту 1521 року не забороняло реформаторські «нововведення» остаточно і
безповоротно, переносячи остаточне рішення на майбутній рейхстаг чи церковний
собор. Рейхстаги відкладали розгляд справи до скликання церковного собору, лише
забороняючи Лютеру друкувати нові книги.
Однак слідом за рухом радикального бюргерського
угруповання, що супроводжувався стихійними виступами народних мас, у країні
відбувся виступ імперського лицарства. У 1523 році частина лицарів на чолі з Ульріхом фон Гуттеном і Францом фон Зіккінгеном, незадоволені своїм становищем в імперії,
підняли повстання, проголосивши себе продовжувачами справи Реформації. Завдання
піднятому Реформацією руху Гуттен бачив у тому, щоб підготувати весь німецький
народ до такої війни, яка приведе до піднесення лицарства і перетворення його в
панівну політичну силу у визволеній від римського засилля імперії[9]. Дуже швидко лицарське
повстання було придушене, але воно показало, що прагнення Лютера здійснити
Реформацію мирним шляхом вже не здійсняться. Доказом цього стала Селянська війна на чолі з Томасом Мюнцером, що розгорілася незабаром.
Повідомлення 2. 3.Селянська війна і Томас
Мюнцер.
Селянська війна Томаса Мюнцер
Селянська війна стала наслідком тлумачення селянськими
масами ідей Реформації як заклику до соціальних перетворень. Багато в чому цим
настроям сприяло вчення Томаса Мюнцера, який у своїх проповідях закликав до заколоту, соціально-політичного
перевороту. Однак нездатність селянських мас і бюргерства згуртуватися у
спільній боротьбі призвела до поразки війни.
Після закінчення Селянської війни на рейхстагу в Шпайєрі 1526 року дію Вормського едикту на вимогу німецьких князів було припинено. Однак через три роки там
само Вормський едикт був підтверджений, що викликало протест шести німецьких князів і
декількох імперських міст. За назвою цього документа — Шпайєрською протестацією —
прихильників Реформації надалі почали іменувати протестантами[13].
В 1527 році Лютер здійснив візитації в парафії, які тепер
вважалися євангелічними. Результат був невтішним: реформатора вразило глибоке
невігластво не лише парафіян, а й керівників парафій. У результаті Лютер
написав дві книги — Малий Катехізис, призначений для мирян, і Великий
Катехізис, призначений для пасторів. У них Лютер дав своє тлумачення Десяти заповідей, молитви Отче наш, Символу віри, виклав, у чому смисл і як відбуваються таїнства хрещення і причастя.
1529 року Філіпп Гессенський здійснив спробу об'єднати
зусилля прихильників Лютера і Цвінглі під час спільного диспуту. Однак у підсумку учасники Марбурзького
диспуту не змогли домовитися по одному пункту з шістнадцяти. Цей пункт
стосувався реальної присутності Плоті і Крові Христа в євхаристії. В результаті Лютер відмовився визнати
в Цвінглі одновірця.
Повідомлення 3. 4.Поширення Реформації в країнах Європи.
Реформація в Данії і
Норвегії
Реформація в Данії пов'язана з ім'ям Ганса Тауса,
який після навчання у Віттенберзі почав проповідувати лютеранські ідеї на
батьківщині. Спроба церковних ієрархів влаштувати суд над «данським
Лютером» не увінчалася успіхом, оскільки йому протегував король Фредерік I. У 1530-у на церковному синоді в Копенгагені Таус
захистив «символ віри» датських протестантів — «43 копенгагенські статті».
Офіційно ж євангелічно-лютеранська Церква була визнана
державною при сині Фредеріка I — Крістіані III, який використовував проведення Реформації в політичних цілях. Однак
Крістіан III і до вступу на престол був вірним прибічником лютеранства і
з 1528 року ввів
лютеранські богослужіння на своїх землях в Шлезвігу. Зробивши Реформацію законом, Крістіан III змістив католицьких єпископів і провів секуляризацію всієї церковної
власності, в результаті чого королівська земельна власність зросла втричі:
королю належало більше половини земель в країні[15]. На прохання короля
Крістіана Меланхтон надіслав до Данії досвідченого священика-реформатора Йоганнеса
Бугенхагена, який очолив проведення Реформації в країні. У результаті,
Реформація в Данії орієнтувалася на німецькі зразки. За оцінкою датських
істориків, «Данія з введенням Лютеранської Церкви стала в церковному відношенні
на тривалий час німецької провінцією»[16]. У 1537 році за наказом
короля була створена комісія з «учених людей» для розробки положення нової
церкви, куди увійшов і Ганс Таус. З складеним укладенням був ознайомлений Лютер, і з його схвалення у
вересні того ж року новий церковний закон було затверджено.
У 1550 данською мовою була видана Біблія. Особливістю Реформації в Данії було ставлення до монастирів, які не були
закриті, хоча й обкладені податками. Нових послушників приймати не дозволялося.
У результаті монастирі існували ще 30 років після початку церковних реформ.
Більшість парафіяльних священиків не стали жертвувати своїми місцями і влилися
в нову церковну структуру.[17]
Церковна реформація в Норвегії була також проведена данським королем Крістіаном III, який поширив на
країну дію данської церковної ординації 1537 року, що визначала
становище нової релігії у церкві. Спроба норвезького архієпископа Олава Енгельбректссона перешкодити введенню нової релігії виявилася
безуспішною. Більше того, боротьба за збереження старої церкви привела до
остаточної втрати Норвегією самостійності й перетворення її в «данську
провінцію», про що було офіційно оголошено в Копенгагені[18].
Реформація у Швеції та Фінляндії
У 1517 році брати Олаус (Олаф) і Лаврентій (Ларс) Петрі, сини
коваля з Еребру, які приїхали до Німеччини для здобуття освіти,
стали свідками виступів Мартіна Лютера проти зловживань у Римо-католицькій
Церкві. У 1518 році Олаус повернувся до Швеції і став дияконом і вчителем Стренгнеської церковної школи. Спочатку до виступів Петрі
негативно поставилися не тільки церковні ієрархи, а й звичайні парафіяни, які
кидали у проповідника камінням і палицями. Негативно поставився до проповіді
нового вчення, і новий король Густав Васа, яким в 1523 році був виданий
указ, який забороняв під загрозою позбавлення майна і смертної кари вивчати
твори Лютера. Однак складна внутрішньополітична ситуація змусила короля шукати
як нових союзників усередині країни, так і додаткові джерела фінансування свого
правління. До того ж в 1524 році виник конфлікт між королем і папою Клементом VII з приводу обрання нового архієпископа. У результаті відносини з
папством були перервані і більше не поновлювалися.
Реформа Церкви в Швеції здійснювалася поступово.
З 1525 року почалося
проведення богослужінь шведською мовою, в 1526 році був виданий Новий Заповіт, а в 1541 році — вся Біблія, і король зобов'язав всі церкви купити нові
книги[19].
У 1527 році на Вестеросському риксдазі главою Церкви було проголошено
короля, а майно монастирів було конфісковано на користь корони. Справами Церкви
стали керувати світські особи, призначені королем.
У 1531 році архієпископом Швеції став брат Олауса
Лаврентій. Під його керівництвом в 1536 році в Уппсалівідбувся Церковний собор, на якому лютеранські церковні книги були визнані
обов'язковими для всієї Швеції. Целібат було скасовано. У 1571 році Лаврентій Петрі розробив «Шведський церковний статут»,
в якому визначалося організаційна структура та характер самоврядної Шведської Церкви. Пастори і миряни отримували можливість вибирати єпископів, однак
остаточне затвердження кандидатів стало прерогативою короля.[20]
Разом з тим через відсутність запеклого протистояння
між римськими католиками і прихильниками Реформації, що мало місце в країнах
Центральної Європи, відмінності в зовнішньому характері богослужінь
реформованої і Римо-Католицької Церкви були мінімальні. Тому шведський обряд
прийнято вважати зразком високоцерковної традиції в лютеранстві. Також
формально вважається, що Церква Швеції має Апостольську Наступність, так
Лаврентій Петрі був ординований в єпископи Петром Магнуссоном, єпископом Вестероським, посвяченим у свій сан в Римі.
Реформація була проведена і в Фінляндії, яка була тоді частиною королівства Швеції. Першим лютеранським єпископом
у Фінляндії (в Або) став Мікаель Агрикола. Він склав перший буквар фінської мовиі перевів на фінську Новий Заповіт і частини Старого Заповіту.
Реформація у Прибалтиці
Реформація в Прибалтиці почалася з земель Тевтонського ордену. У 1511 у його гросмейстером був обраний Альбрехт Бранденбурзький. Він намагався проводити незалежну від Польщі політику, внаслідок чого в 1519році поляки спустошили всю Пруссію. Тоді Альбрехт вирішив скористатися розповсюдженням в Пруссії Реформації,
в 1525 року секуляризував
орден і отримав його від польського короля в лен як герцогство.
Імператор німецький скинув Альбрехта, папа відлучив його від церкви, але
Альбрехт не відмовився від своєї
думки.
Реформаційні процеси досить рано торкнулися
землі Лівонської конфедерації. Вже в 1520-ті роки тут виступали учні Лютера Йоганн Бугенхаген,
Андреас Кнопкен і Сільвестр Тегетмеєр. Реформатором Дерпта був Мельхіор
Хоффман. Їх проповіді знайшли живий відгук як серед дворян, так і серед
бюргерів і міської бідноти. У результаті в 1523—1524 рр.. основні
католицькі церкви в Таллінні і Ризі були розгромлені,
а католицьке духовенство вигнано. Ніколаусом Раммом частини Біблії були
перекладені на латиську мову. У 1539 році Рига увійшла до складу
протестантських міст. Ландтаг в Валмієрі в 1554 році проголосив
свободу віри, що фактично означало перемогу лютеранство. Але торжество того чи іншого
віровчення в різних частинах колишньої Лівонської конфедераціїбагато в чому було зумовлено тим, кому вони стали належати після Лівонської війни.
Активно поширювалося
нове вчення і в Великому князівстві
Литовському. У 1547 році литовською мовою Мартінасом Мажвідасом було перекладено євангелічний катехізис[24]. Як це часто бувало,
він став взагалі першою книгою литовською мовою, так що автору крім власне
перекладу довелося створювати литовський алфавіт і основні правила читання. У
1550 році Аугсбурзьке сповідання прийняв Каунас. На якийсь час вся Литва стала протестантською (переважаючими конфесіями
стали лютерани і реформати), проте крім цього тут почалася активна
проповідь соцініанства, що, багато в чому полегшило завдання Контрреформації.
Реформація в Швейцарії
Ситуація, аналогічна німецькій, склалася і
в Швейцарії, де авторитет католицької
церкви впав через зловживання, розпусту і невігластво кліриків. Монопольне становище церкви в області ідеології тут також було підірване
успіхами світської освіти і гуманізму. Однак тут, у Швейцарії, до ідеологічних передумов додалися суто
політичні: місцеве бюргерство прагнуло перетворити конфедерацію незалежних
один від одного кантонів у федерацію, секуляризувати церковні землі, заборонити військове
найманство, яке відволікало робочі руки від
виробництва[25].
Однак подібні настрої переважали лише в
так званих міських кантонах країни, де вже зародилися капіталістичні
відносини. У консервативніших лісових кантонах зберігалися дружні відносини з
католицькими монархіями Європи, армії яких вони і постачали найманцями.
Тісний зв'язок політичного та
ідеологічного протесту і породив рух Реформації у Швейцарії, найяскравішими
представниками якого виступили Ульріх
Цвінглі і Жан
Кальвін.
Доктрина Цвінглі мала риси схожості з
лютеранством, але й чимало відрізнялася від нього. Як і Лютер, Цвінглі спирався
на Святе
Письмо і відкидав «Святий
Переказ», різко критикував схоластичне
богослов'я, відстоював принципи «виправдання вірою»
і «загального священства». Ідеалом для нього була ранньохристиянська церква.
Він не визнавав того, що не можна було, на його погляд, обґрунтувати свідченням
Священного Писання, і тому відкидав церковну ієрархію, чернецтво, поклоніння
святим, безшлюбність духовенства. У критиці обрядів католицької церкви він йшов
далі Лютера. Головна богословська відмінність між ними полягала у різному
трактуванні причастя, що носила у Цвінглі більш раціоналістичний характер. Він бачив у
євхаристії не таїнство, а символ, обряд, що
відбувається на спогад про спокутну
жертву Христа. У той час, як Лютер йшов на союз з князями, Цвінглі був прихильником республіки, докоряв тиранії монархів і
князів[26].
Ідеї Цвінглі отримали широке поширення у Швейцарії за
його життя, але після загибелі реформатора поступово були витіснені
кальвінізмом та іншими течіями протестантизму.
Стрижневим положенням вчення Жана Кальвіна
було вчення про «загальне приречення», згідно з яким Бог наперед визначив
кожній людині її долю: одним — вічне прокляття і скорботу, іншим,
обраним, — вічне спасіння і блаженство. Людині не дано змінити свою долю,
вона може лише вірити в свою обраність, прикладаючи свою працьовитість і
енергію, щоб досягти успіху у мирському житті. Кальвін стверджував духовний
характер причастя, вважав, що Божу благодать при його
здійсненні отримують лише обрані[27].
Ідеї Кальвіна отримали поширення як у
Швейцарії, так за її межами, послуживши основою для Реформації в Англії і Нідерландської
революції.
Реформація в Шотландії
У Шотландії початково прояв ідей Лютера
жорстоко придушувався: парламент спробував заборонити поширення його книг[28]. Однак ця спроба була в значній мірі невдала. Лише вирішальний вплив
політичного фактора (шотландські лорди шляхом підтримки англійського
протестантизму сподівалися позбутися від французького впливу) узаконив
Реформацію.
Реформація в Нідерландах
Основні передумови
Реформації в Нідерландах визначалися, як і в інших європейських країнах,
поєднанням соціально-економічних, політичних, культурних змін зі зростанням у
різних верствах суспільства невдоволенням католицькою церквою — її привілеями,
багатствами, поборами, невіглаством і аморальністю духовенства. Важливу роль у поширенні реформаційних ідей зіграла також опозиція
політиці, що проводилася урядом, який жорстоко переслідував інакодумців, аж до
прирівнювання єретичних поглядів до злочину проти держави.
Поява перших протестантів в Нідерландах за
часом практично збігається з проповіддю Лютера[29], проте ні лютеранство, що проповідувало вірність сюзерену (яким для
Нідерландів був іспанський король), ні анабаптизм не отримали в країні значної
кількості прихильників. З 1540 року тут почав поширюватися кальвінізм,
так що до 1560 у більшість населення були реформатами[30]. Саме кальвінізм став ідеологічною основою Нідерландської
революції, яку крім релігійного невдоволення
викликала економічна і національна політика короля Філіппа
II.
Реформація у Франції
Як і в багатьох інших країнах Реформація у
Франції виникла на ґрунті, підготовленому гуманістичними ідеями, проповідували
тут Ж. Лефевр д'Етаплем і Г. Брісон (єпископом у Мо). У 20-30-х роках
XVI ст. серед багатих городян і плебейських мас
поширення набули лютеранство і анабаптизм. Новий підйом реформаційного руху, але вже у формі кальвінізму, відноситься до 40-50-х років. «Кальвінізм зробився у Франції ідеологічним
прапором як соціального протесту плебейства і новонародженої буржуазії проти
феодальної експлуатації, так і опозиції реакційно-сепаратистської феодальної
аристократії королівському абсолютизму, який утверджувався тоді; останній же
для зміцнення своєї влади використовував у Франції не реформацію, а католицизм,
стверджуючи водночас незалежність французької католицької церкви від папського
престолу (королівське галліканство). Опозиція різних верств абсолютизму
вилилася в так звані Релігійні
війни, що закінчилися перемогою королівського
абсолютизму і католицизму[31]». Реформаційний рух було неоднорідним у соціальному відношенні. В ньому
можна виділити два основних напрямки — буржуазний і дворянський. У
порівнянні з дворянським буржуазний напрям в Реформації мав старіші і міцніші
корені. Вже в перші десятиліття XVI ст. реформаційні ідеї, близькі до
лютеранства, стали формою вираження соціального протесту для частини міського
населення, що страждало від експлуатації та непосильних податків. Реформаційні
ідеї засвоювалися головним чином підмайстрами і найманими робітниками. Цехові
майстри відокремилися в замкнуту привілейовану групу й здебільшого трималися
королівської віри — католицизму.
У 40-ві роки XVI ст. в торгово-промислових шарах
міста знайшов живильне середовище кальвінізм. Кальвіністські ідеї відповідали
інтересам молодої буржуазії і використовувалися успішними представниками
торгово-промислової частини міста. При цьому слід підкреслити політичну сторону
використання кальвінізму. Молода буржуазія обтяжувалася абсолютною владою
монарха: цеховою політикою, оподаткуванням, підпорядкуванням державній системі
управління замість міської. У XVI ст. вона ще захищала свої локальні
інтереси. У прагненні усунути перешкоди для своєї діяльності буржуазія під
прапором кальвінізму виступала проти абсолютизму за збереження муніципальних
привілеїв. Подібна позиція штовхала буржуазію на об'єднання з сепаратистськи
налаштованою частиною феодальної аристократії та дворянства. В більшості
випадків цей союз був не дуже міцним, ініціатива в ньому перебувала в руках
дворянства, що значною мірою вплинуло на результат Реформації. Особливості
соціально-політичного розвитку Франції зумовили поширення кальвінізму переважно
у південних і південно-західних містах країни, хоча прихильники нового
реформаційного вчення були і в містах інших областей Франції. У
південно-західних містах провінціях Вони, Перигор, Керсі і в Лангедоку
зосереджувалось близько 2/3 всіх протестантів Франції. До того ж міста
Ларошель, Бордо, Монтобан, Тулуза, Монпельє та Нім були великими
торговельно-промисловими центрами, соціально-економічний розвиток яких сприяв
загостренню боротьби між міською верхівкою і торгово-підприємницькою частиною
міст. Внутрішньоміська боротьба виправдовувала втручання королівської влади і
ліквідацію режиму комунального управління. Так, у Ларошелі правління
торгово-промислової олігархії (купців, арматорів, домовласників,
землевласників), що викликало внутрішньоміську боротьбу вже в 1535 році,
призвело до втручання Франциска I і до скасування комунального управління,
місце якого зайняла постійна мерія.
У північних, західних і центральних провінціях Франції
однією з причин поширення кальвінізму була податкова політика абсолютної
монархії. Особливе місце в міському реформаціонному русі займав плебс.
Активність міських низів найбільш виразно проявилася у іконоборському русі, в
розгром і пограбування церков, монастирів у районах Ларошели, в Пуату, Бретані
та Західної Нормандії. Міські низи були неодмінними, іноді головними учасниками
заворушень у містах Південно-Західної Франції. Їх виступи ускладнювали
боротьбу, оголюючи соціально-економічне підґрунтя Реформації. Але цей найбільш
руйнівний рух не висунув ні власних керівників, ні програм. Воно не було
самостійним. Що стосується селянства, то воно в основному залишалося вірним
католицизму. У французькому селі реформаційні ідеї мали незначне поширення,
головним чином у Південно-Західній Франції. Дворянське спрямування. Ядром
антиабсолютистської опозиції в цілому стала частина феодальної аристократії при
дворі і в провінції. Опору її складали представники рядового дворянства, що ще
зберегли залежність від аристократії. Нова централізована система васальних
зв'язків, яку затверджував абсолютизм, порушувала колишній характер васалітету,
послаблюючи влада знаті у відносинах між королем і провінційним дворянством,
налаштовуючи аристократію на пошуки засобів зміцнення свого зміненого
положення. Засіб для зміцнення своїх зв'язків з провінційним дворянством
титулована знати побачила у кальвінізмі. У 1560 р. на асамблеї Генеральних
штатів частина дворянства висловилася за право сеньйора на вибір релігії для
себе і своїх підданих.
Особливістю цієї антиабсолютистської опозиції були
розрізнені виступи дворянства, розділеного на два суперничали в боротьбі за
владу табору. Кальвіністський табір локалізувався переважно в південно-західних
і південних областях Франції. Аристократія і дворянство півдня бачили в
кальвіністської Реформації засіб до поліпшення свого економічного становища за
рахунок секуляризації церковних володінь. Прихильники цього
феодально-аристократичного табору називали гугенотами. Їх вождями були
представники бічної лінії царюючої династії — король Наварри Антуан Бурбон
(після 1562 р. — його син Генріх Наваррський, майбутній король Генріх
IV) і принц Конде. Гугенотське дворянство протистояло дворянству католицького
табору, який базувався в старовинному домені короля — північно-східних і
центральних провінціях. Входячи в Королівську рада і користуючись перевагою при
призначення на церковні посади і тому не будучи зацікавленим в секуляризації
церковних •земель, це дворянство вважало себе захисником престолу і католицької
віри. Але він був обтяжений опікою монарха, ревниво ставиться до успіхів нового
дворянства при дворі і прагнув перешкодити централизаторской політиці корони.
Вождями цього табору були герцог Франсуа Гіз, головнокомандувач королівської
армією, і його брат кардинал Карл Лотаринзький Гич. Однак непереборної грані
між цими двома таборами не існувало. В ході руху багато дворян не раз змінювали
своє віросповідання, що свідчило про те, що конфесійна приналежність була у них
не переконанням, а питанням тактики ведення політичної боротьби. Інтереси дворян-гугенотів
знайшли освітлення у памфлетах так званих монархомахів (тираноборців), в яких
прокламировалось право підданих на повалення і навіть вбивство монархів, які
забули свій борг і перетворилися в тиранів. З кальвіністського віровчення було
взято визначення тирановластия, яке дозволило монархомахам обґрунтувати право
на скинення тирана, що відкинув волю бога і порушив давні привілеї і вільності
народу. При цьому під «народом» монархомахи розуміли феодальну аристократію.
Політичним ідеалом монархомахів була обмежена монархія. Автор відомого трактату
«Франко-Галлія», представник «дворянства мантії» Франсуа Отман (1524—1590),
намагався історично обґрунтувати претензії гугенотської феодальної аристократії
на політичну владу, апелюючи до далекого минулого, коли знать брала участь у
виборах монарха. Разом з тим як представники привілейованого стану монархомахи
захищали свої класові інтереси перед обличчям народних повстань,
солідаризуючись у цьому з дворянами-католиками. «Стережіться панування черні
або крайнощів демократії, яка прагне до знищення дворян», —
підкреслювалося в одному з памфлетів. Однак у дворянському напрямку Реформації
простежувалась і інша лінія, представлена, зокрема, переконаними
кальвіністами — адміралом Гаспаром де Коліньї і знаним воєначальником,
найближчим сподвижником Коліньї Франсуа де Лану. Турбуючись про долю країни,
Коліньї і де Лану пов'язували майбутнє Франції не тільки з активністю
зовнішньої політики: з війною проти Іспанії, з підтримкою визвольного руху у
Нідерландах, з колонізацією Америки, а й із творчою діяльністю дворянства на
державній службі та на господарському терені.
Особливе місце в дворянському напрямку займало
духовенство, яке проявило себе досить активно вже у другий період
реформаційного руху. Судові протоколи «Вогненної палати» Генріха II свідчили
про поширення протестантських ідей головним чином серед нижчого, різночинного
за походженням духовенства. Своєрідне положення галліканської церкви під
патронатом монархії, послабити вплив папства, аж ніяк не усунув суперечності в
середовищі французького духовенства. Навпаки, втручання монархії у справи
галліканської церкви і підпорядкування останньої державі вносили чимало
ускладнень в положення кліру, поглиблюючи протиріччя між князями церкви —
найбільшими феодальними володарями — і дрібними сільськими і міськими
священиками, близькими до народних мас. Церковна політика монархії розділила
духовенство на прихильників і противників королівської політики. Церковна
опозиція монархії зблизилася з папством. Серед тих, хто підтримував монарха, не
було єдності в оцінці ступеня залежності галліканської церкви від держави.
Внаслідок цього станова програма духовенства в Реформації не могла бути єдиною,
і тому духовенство не мало самостійного напряму в реформаційному русі. Папська
орієнтація частини єпископату була близька сепаратистської опозиції феодальної
аристократії, тоді як реформаційні ідеї частини нижчого духовенства поєднували
її з антифеодальными рухами міських низів, а також з частиною кальвіністськи
налаштованої буржуазії.
Реформація в Англії
Реформація в Англії проводилася на відміну
від інших країн «зверху», з волі монарха Генріха
VIII, який таким чином намагався порвати з
папою і Ватиканом, а також зміцнити свою абсолютну
владу. При Єлизаветі
I була складена остаточна редакція англіканського Символу
віри (так звані «39 статей»). У «39 статтях» визнавалися і протестантські
догмати про виправдання вірою, про Святе Письмо як єдине джерело віри і
католицький догмат про єдинорятівну силу церкви (з деякими застереженнями).
Церква стала національною і перетворилась у важливу опору абсолютизму, її
очолював король, а духовенство підпорядковувалося йому як частина державного
апарату абсолютистської монархії. Богослужіння відбувалося англійською мовою.
Відкидалося вчення католицької церкви про індульгенції, про шанування ікон і
мощів, було зменшено число свят. Разом з цим визнавалися таїнства хрещення і
причастя, була збережена церковна ієрархія, а також літургія і пишний
культ, характерні для католицької церкви. Як і раніше стягувалася десятина, яка
стала надходити на користь короля і нових власників монастирських земель.
Московщина і Реформація
Як такої Реформації у Московщині не було. Тим не менш,
з огляду на тісні контакти з державами Центральної Європи, так само як і
військові сутички, тут стали з'являтися майстри, а також військовополонені,
яким царями було дозволено сповідувати свою віру.
Наймасовіше переселення відбулося під час Лівонської
війни, під час якої углиб Московщини потрапляли
не тільки ремісники, але навіть ієрархи лютеранської церкви. Так в 1556 р. до
Москви у складі посольства їздив єпископ міста Або фінський реформатор
Мікаель Агрікола. У 1569 р. в
складі наступного посольства був єпископ Турку Паавалі Юстен. Це
посольство російським царем було заслано в Муром, де
і перебувало протягом 2 років.[32]
Надалі в Москві (і низці торгових міст,
наприклад, в Архангельську) існували «німецькі
слободи», де жили протестанти та діяли
протестантські церкви. Російська влада зазвичай не втручалися в їхнє внутрішнє
життя, іноді співпрацюючи з керівництвом громади в покаранні єресей (наприклад,
страта проповідника Квіріна Кульмана наприкінці XVII ст.)
Богословське осмислення Реформації в
Московії починається вже незабаром після виступу Лютера. Воно згадується у Максима
Грека, причому той, відкидаючи позитивну
програму Лютера, згоден з ним з приводу оцінки папства. До 1640-х років
відноситься сатиричний віршований
«Переказ на Лютор» московського книжника Івана Насєдки, що спирався на досвід
полемічних творів українця Захарія
Копистенського. З протестантським впливом ряд
дослідників асоціює діяльність Петра I з
перетворення Російської православної церкви (скасування патріархства з
підпорядкуванням церкви світській владі, обмеження на чернецтво).
Втім, до лютеран у Московщині періодично
відносили досить екзотичних осіб. У старообрядницькій книзі «Винограді
Російському» розповідається про якогось Вавилова, що прославився своїми аскетичними
подвигами і був спалений у 1666 році: «бяше .. роду іноземска, віри
люторскія, вчення художня, вся художественния науки прошед .. в славній
паріжстей академії учівся задоволена літа, мови ж багатьма .. добро і
всеізрядне ведий глаголати»[33].
Повідомлення 5.Підсумки
Реформації
Реформація викликала відповідну реакційну
політику з боку Католицької Церкви, яка отримала назву Контрреформація. У результаті католицькими залишилися Італія, Іспанія, південь Німеччини, частина кантонів Швейцарії, Ірландія. Наприкінці XVI століття католицизм переміг на півдні Нідерландів
(сучасної Бельгії) і в Речі
Посполитій. Франція виявилася державою, де державною
релігією був католицизм, однак протестанти довгий час користувалися правом
вільного віросповідання.
Контрреформація мала як зовнішню, так і
внутрішню сторони. Якщо зовні це проявлялося в насильницькому придушенні
реформаторського руху шляхом переслідування протестантів, поширення інквізиції і створення Індексу
заборонених книг, то внутрішньо це були процеси, які можна
назвати реформацією в самій католицькій Церкві.
У 1536 у папа Павло III створив
спеціальну комісію, до складу якої запросив членів товариства «Каплиця
Божественної любові», які склали звіт, що в багатьох зловживаннях в Католицькій
церкві були винні папи і кардинали, що ставили меркантильні інтереси вище від
духовних[34]. У 1545 році з ініціативи Павла III був скликаний Тридентський
собор, який повинен був дати відповідь на
багато важливих духовні питання сучасності. На соборі, який тривав протягом понтифікату кількох пап,
були прийняті не тільки рішення з догматичних питань, але і сформульовані
декрети у зв'язку з церковним зловживаннями.
Перед смертю Павло III покаявся в непотизмі[35]. Наступні папи, хоча і не проявляючи послідовності, але також боролися з
цим явищем. Крім цього папи вели боротьбу за відновлення морального обличчя
кліру католицької церкви. Так, Павло IV (учасник
комісії Павла III) вигнав з Рима 113 єпископів, що незаконно залишили свої
єпархії, при ньому сотні ченців були відправлені знову у свої монастирі.
Переслідуванню піддавалися навіть кардинали, запідозрені в аморальності[36].
Крім цього, були засновані чернечі ордени
нового типу — театинці, капуцини, урсулинки і єзуїти. Останні зайнялися активною пропагандою католицизму як у протестантських
країнах, так і на територіях, де до цього взагалі не було християнських
місіонерів. При вступі в орден єзуїт давав присягу не тільки генералові, а й
самому папі. Багато в чому завдяки діяльності єзуїтів вдалося повернути до
складу Католицької церкви Річ Посполиту.[37]
Підсумки Реформації
Вестфальський
мир 1648 року остаточно закріпив ті зміни, які
сталися на карті Європи в результаті
Реформації, в тому числі й існування нових держав. Більше значних релігійних
воєн в континентальній Європі не велося. У результаті прихильники лютеранства
становили більшість населення в Північній Німеччині, Данії, Скандинавії,
Прибалтиці. Реформати ж переважали в Шотландії та Нідерландах, а також кількох
кантонах Швейцарії, хоча послідовники цього віровчення були і в Угорщині,
Центральній Німеччини та Франції. В Англії утвердилася Англіканська
Церква.
Представники невеликих протестантських конфесій
збереглися практично по всій Північній і Центральній Європі, проте часто вони
піддавалися переслідуванням як з боку католицьких, так і з боку протестантських
державних структур. Надалі багато хто з них виїхали до Америки або емігрували
до Росії.
Підсумки реформаційного руху неможливо
охарактеризувати однозначно. З одного боку християнського світу, який
об'єднував всі народи Європи під духовним керівництвом Папи Римського, більше
не існувало, так само як і не існувало єдиної християнської культури. Єдина
церква була замінена безліччю національних церков, які часто знаходилися в
залежності від світських правителів, тоді як раніше клірики могли апелювати до
папи як арбітра. З іншого боку, національні церкви сприяли зростанню
національної свідомості народів Європи. При цьому істотно підвищився культурний
та освітній рівень жителів Північної Європи, яка до цього була як би околицею
християнського світу — необхідність вивчення Біблії приводила до зростання
як початкових навчальних закладів (в основному у формі парафіяльних шкіл), так
і вищих, що виразилося в створенні університетів для підготовки кадрів
національних церков. Для деяких мов спеціально була розроблена писемність, щоб
мати можливість видавати на них Біблію.
Повідомлення 6.Вплив Реформації на Україну.
Реформація,
як церковно-релігійна і політично-соціальна течія почалася наприкінці 14
століття і тривала кілька століть у Західній Європі (звідки поширилася й
на Україну), пробудивши національну свідомість і розвиток культури окремих
народів та створивши низку протестантських церков.
Реформація була спрямована однаково як
проти догм і устрою, так і проти економічного і політичного становища Католицької
церкви (секуляризація церковних земель тощо). На відміну від понаднаціонального
характеру католицької церкви, що вживала у богослужбі латинську мову, діячі
Реформації вводили живі мови у церкві, а тим самим і в літературу багатьох
народів, зміцнюючи їхню національну свідомість і культурний розвиток.
Реформація охопила різні соціальні верстви і цілі держави, а також спричинила
між ними гострі зудари, що виявилися у довготривалих війнах.
На Україну Реформація проникла спочатку в
незначній мірі у 16 ст. з Чехії,
через студентів з України, на яких впливали наука Яна Гуса і гуситські
війни, а також через гуситських емігрантів у
Польщі й Литві, де в 16 ст.реформаційні течії дуже поширилися серед магнатів і шляхти. Чимала
кількість магнатів і шляхти: Радзівіли, Воловичі, Кишки, Любинецькі, Морштини, Фірлеї, Сапіги, Гойські,
Ходкевичі, Сенюти, Холоневські, Чапличі, Войнаровські, Немиричі та ін. —
були захоплені ідеями Реформації. Реформаційні рухи особливо сильно почали
проникати на Україну після Люблінської
унії 1569, проте вони не охопили усього обширу
українських земель і всіх прошарків населення. Однак, поруч з іншими чинниками,
Реформація певною мірою активізувала православну шляхту, міщанство, козацтво й
духовенство, для яких загрожена католицьким наступом, особливо після Берестейської
унії 1596, «руська» віра набрала ознак національної
ідентичності. Провідник православної опозиції до унії, князь: Василь-Костянтин
Острозькийсхилявся до зближення з протестантами, що
позначилося кількома спільними нарадами у 1595, 1596 та особливо у Вільні 1599.
Чималий відгук Реформація мала у
церковно-культурній ділянці. Чеські переклади св. Письма були знані на
українських землях у 16 ст., з'явилися перекладені на тогочасну літературну українсько-білоруську мову
такі твори, як «Новий
Заповіт» В. Негалевського (1581),
Євангеліє В. Тяпинського у кін. 16 ст., Пересопницьке
Євангеліє (1556—1561), базовані переважно на протестантських текстах. Ці переклади
вживалися не тільки для приватного читання, але й при богослужбах («Тріодіон»,
1664). Одночасно ширилася проповідь живою мовою, а у релігійній полеміці тією ж
мовою брали участь не тільки католики й православні, але й протестанти. Таким
чином, під впливом Реформації, поряд з традиційною в Україні
церковнослов'янською та з новопоширюваною серед вищих верств польською, почала
вживатися книжна українсько-білоруська мова, як мова письменства. Особливо
характерні були публікації католиків руською мовою (як «Катехизм или наука всім
православним христіяном…», 1585) та
двомовні паралельні публікації окремих творів, — українсько-білоруською і
польською мовами.
У освітній ділянці визначилася низка реформаційних
шкіл, що іноді перевищували своїм рівнем католицькі, і в них охоче вчилася
українсько-білоруська молодь (наприклад, соцініянські й аріанські школи на
Волині).
Реформація посилила традиційну рису
української церкви — її соборноправність, що особливо виявилося у діяльності церковних братств (16–17 ст.).
Братчики практикували читання св. Письма, не тільки на сходинах, але і вдома,
стежили за поведінкою своїх членів, мали нагляд над церковними справами,
контролювали діяльність священиків і єпископів, аж до виступів проти декого з
них, як «ворога істини» (Статут Львівського Братства, 1588). Єпископи не
погоджувалися з такими широкими повноваженнями світського елементу, і їхній
перехід на унію з Римом був у деякій мірі спричинений реформаційними впливами у
православних громадах.
У царині соціально-політичній, Реформація
в Україні позначилася також зростанням національної свідомості й політичної
активності козаччини, яка, переймаючи у першій половині 17 ст. провід
українсько-національного життям, ставила щораз більший опір польському
пануванню в Україні й активно підтримувала православну
церкву проти наступу католицизму. Шукаючи союзників проти Польщі, козаччина, у
своїй зовнішній політиці, почала орієнтуватися також на допомогу
протестантських держав (Швеція, Трансільванія, Бранденбурґ).
Але вплив і успіхи Реформації в Україні не
були тривалими. Пов'язана з прогресивними релігійними течіями, Реформація
опинилася між двох протилежних сил — католицькою Польщею й православною
Україною, ворожих між собою, але й ворожих до протестантизму. Успішна боротьба
католицької церкви (особливо ордену єзуїтів) і польського уряду проти протестантизму й неґативне ставлення
православної церкви до «люторів», зокрема до поширеного в шляхетських колах Правобережжя антитринітаризму та інших
радикальних протестантських течій, позбавили Реформацію певної соціальної бази,
а перемога української національної визвольної революції у середині 17 ст. відкривала в
Україні шлях іншим культурно-політичним течіям та впливам (бароко).
Учитель:Проголошення
духовної рівності стимулювало розвиток уявлень про рівність політичному. Так, в
країнах, де більшість становили реформати, мирянам надавалися великі можливості
в управлінні церквою, а громадянам — в управлінні державою[38].
В економічному плані Реформація сприяла
зміні старих феодальних економічних відносин на нові капіталістичні. Прагнення
до економії, до розвитку промисловості, до відмови від дорогих розваг (так само
як і дорогих богослужінь) сприяло накопиченню капіталу, який вкладався в
торгівлю і виробництво. У результаті протестантські держави почали випереджати
в економічному розвитку католицькі та православні. Навіть сама етика
протестантів сприяла розвитку економіки[39]
Література:
Грушевський М. З історії релігійної
думки на Україні. Львів, 1925; К., 1992.
Його
ж. Історія України-Руси: В 10 тт.
Львів, 1905. Т.5; К.; Львів, 1907. Т.6.
Його
ж. Культурно-національний рух на
Україні у XVI-XVII віці. К.; Львів, 1912.
Дашкевич
Н. Борьба культур и народностей в Литовско-русском
государстве // Киев. универ. известия. 1884. Кн.10.
Дмитриев
М.В. Православие и Реформация: реформационные движения в
восточнославянских землях Речи Посполитой во второй половине XVI в. М., 1990.
Його
ж. Реформационное
движение в восточнославянских землях Речи Посполитой во второй половине XVI в.
// Вопросы историографии и истории зарубежных славянских народов. М., 1987.
Демьянович
А. Иезуиты в Западной России. 1569-1772. Витебск, 1872.
Драгоманов
М. Розвідки про українську народну словесність і
письменство: У 4 тт. Львів, 1899-1907.
Європейське
Відродження та українська література XIV-XVIII ст. К., 1993.
Жукович
П. Кардинал Гозий и польская церковь его времени. СПб.,
1882.
Його
ж. Сеймовая борьба православного
западно-русского дворянства с церковной унией (до 1609 г.). СПб., 1901.
Його
ж. Сеймовая борьба православного
западно-русского дворянства с церковной унией (после 1609 г.). СПб., 1903-1912.
Злотарский
В. Сколько бесед написал Козма Пресвитер? // Сборник в
честь М.С.Дринова. Харьков, 1904.
Истомин
К. Историческое исследование о богомилах. Харьков, 1876.
Кареев
Н. Вопрос о религиозной реформации XVI в. в Речи
Посполитой в польской историографии // ЖМНП. 1885. Кн.11.
Його
ж. Очерк
истории реформационного движения и католической реакции в Польше. М., 1886.
Карский
Е.Ф. Белоруссы: В 8 тт. Варшава, 1903. Т.1; 1908. Т.2; М.,
1916. Т.3.
Киприянович
Г. Жизнь и учение Богомилов по Паноплии Евфимия Зигабена
и другим источникам // ПО. 1875. Кн. 7-8.
Немає коментарів :
Дописати коментар